Шматочок давньої успішної Бельгії на теренах Українського Степу – місто Лисичанськ. Дивом збережені будівлі стали поштовхом до занурення в історичне минуле міста і краю. А ті, хто вже встиг ознайомився з ним, стверджують: це варто побачити і почути.

Історична довідка:

Соляна історія Лисичанська бере свій відлік від початку будівництва на доволі обжитій на той час території села Верхнє (інші назви – Вище, Третя рота) Бахмутського повіту Катеринославської губернії в 1889 році Донецького (від назви річки Донець) содового заводу.

Починаючи з другої половини XIX‑століття, вільний капітал Європи активно долучався до розвитку промислового півдня Російської імперії. Основними країнами-учасницями формування виробничої мапи теперішньої Донеччини були Бельгія, Франція, Великобританія та Німеччина. Їх громадян – іноземних капіталістів – приваблювали величезні природні багатства краю, дешева робоча сила та високі прибутки. Поєднання усіх цих факторів, наявність необхідних для содового виробництва компонентів (крейда і вода), плюс розташовані поряд багаті поклади вугілля та соляні копальні Бахмута дозволили бельгійському інженерові та підприємцю Ернесту Сольве і пермському купцеві Івану Любимову створити акціонерне товариство, яке у 1889 році прийняло постанову про будівництво содового заводу.

Для потреб службовців і робітників побудували чудову колонію: 300 квартир для робітників з родинами і три казарми для самотніх. Була збудована їдальня для робітників, у приміщенні якої також влаштовували спектаклі. «Бельгийское наследие» – такою була умовна назва житлового кварталу в Лисичанську, що складався з житлових та громадських будівель, зведених наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. В 2017 році Лисичанськ отримав премію «Бельгійська спадщина за кордоном», потрапивши до п’ятірки номінантів конкурсу, який щорічно проходить за підтримки фонду короля Бельгії (Belgian Heritage Abroad Award 2017).

Іноземці-інвестори свого часу створили ще один об’єкт – розсолопровід, який, будучи збереженим, був би неоціненним скарбом Лисичанська і Донеччини. Оскільки на содовий завод сіль спершу доставляли залізницею майже 70 кілометрів на станцію Переїзна, а на території завода її розвантажували, розчиняли і аж тоді ропу подавали на виробництво, то  паралельно продовжувалися пошуки залягання солі. Такі було  виявлено в потужних пластах поблизу хутора Мар’ївський (Олексіївка) на річці Мокра Плотва.

Пізніше цей солепромисел отримав назву «Новий Карфаген», де від 1911 року розпочалося підземне розчинення солі. Ропа подавалася на завод 38‑кілометровим трубопроводом – найдовшим на той час у світі.

Лисичанськ на інтерактивній мапі: